Йду сьогодні по центрі, йде багато людей… кожен з них кудись поспішає.. про щось думає.. а я йдучи повільно та стомлено, просто спостерігала за ними.. на мить мені здалося, що все спокійно..війна закінчилася, люди перестали хвилюватися, зникла депресія, всі щасливі та розбудовують нашу рідну Україну.. чому так здалося? та я сама не знаю, хоча здогадуюся.. просто стомилася, стомилася чути що йде війна, читати – про втрати.. набридло дивитися,як обіцяють, але не виконують..щось дуже глибоко я замислилася над тим.. стало на душі так боляче і сумно, що захотілося просто все кинути і десь втекти, десь далеко. А потім схаменулася і подумала, ні, не можна! Ми молоде покоління, ми майбутні депутати, президенти, адвокати, психологи, робочі.. хто крім нас? кому ми потрібні? взяла себе в руки, схаменулася. Сказала собі, ЗАВТРА НЕ МАЄ – Є СЬОГОДНІ! буду Діяти, а не Міряти!!